Багаторівнева мова мистецтва правозахисту

Інтерв'ю з Марією Цип’ящук, правозахисницею та юристкою громадської приймальні Української Гельсінської спілки в Рівному.

17 липня 2017

Марія Цип’ящук – правозахисниця, викладачка, юристка громадської приймальні Української Гельсінської спілки в Рівному, а також модераторка кіноклубу Docudays UA «Права людини крізь об'єктив». Про любов до правозахисту, собак, танців та всього, за що береться ця невгамовна людина, читайте в новому інтерв’ю.

 

Пошук натхнення в правозахисті та мистецтві

 

Моя правозахисна діяльність розпочалася одночасно з роботою в юридичній клініці рідного університету. Там я почала працювати ще на першому році навчання. Однак це була переважно правопросвітня діяльність. Правовий супровід справ на захист прав людини я почала здійснювати вже в рамках роботи Рівненської громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини. Зараз викладаю в Острозькій академії юридичні дисципліни, зокрема й про права людини, та керую юридичною клінікою «Pro Bono».

 

Робота зі студентами надзвичайно мотивує, але, окрім цього, невід’ємним зарядом творчості та натхнення для мене є мистецтво. Упродовж тривалого часу я займаюся хореографією – балетною класикою та contemporary. Через надмірну завантаженість останнім часом доволі рідко вдається потрапляти на заняття, проте намагаюся не припиняти. А моя любов до тварин, особливо собак, привела до того, що у 2011 році разом з іншими однодумцями ми заснували екологічну громадську організацію «Еко-Друг». Ми намагаємося впливати на ситуацію з безпритульними тваринами навколо, гуманізацію та відповідальне ставлення до них.

 

Про освіту з прав людини

 

Про освіту з прав людини можна говорити в розрізі формального та неформального підходів. На моє переконання, навчальні програми так званої формальної (академічної) освіти не мають достатньо інтегрованого компоненту освіти саме у сфері прав людини. Звісно, ситуація відрізняється залежно від закладу, але загалом цей напрям іще потребує чимало доопрацювання, включаючи й методи викладання.

 

 

З неформальною освітою з прав людини ситуація в Україні видається значно кращою. Це завдяки активній діяльності таких неурядових організацій, як Харківська правозахисна група (ХПГ), Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), Правозахисна організація М’АРТ (Чернігів), ГО «Центр правових та політичних досліджень «СІМ», а останнім часом і спеціалізованим тренінгам від офісу Омбудсмена, де фактично кожен охочий має змогу пройти таке навчання. Наприклад, ХПГ щонайменше раз на рік проводить базову школу з прав людини (власне для мене участь у ній у березні 2013 року й стала основним поштовхом до активної практики правозахисту); також тривалішу школу проводить М’АРТ. Варто згадати й платформу «Розуміємо права людини», створену за ініціативи УГСПЛ, де можна знайти дуже багато цікавого та актуального матеріалу для освіти у сфері прав людини.

 

Для самоосвіти підійдуть онлайн-платформи безкоштовних курсів – Coursera (англомовний), Prometheus та інші. І зрештою, мене надзвичайно тішить те, що в нашій країні методики правової просвіти набувають дедалі більше різноманітних форматів – абсолютним свідченням цьому є Docudays UA, різні діалогові акції та події із залученням творчих людей. Мені дуже подобається, що мова правозахисту стає багаторівневою, а отже – її чутимуть та розумітимуть дуже різні люди.

 

Правозахисний рух в Україні і з чим його «подають»

 

На мою думку, українському правозахисному рухові не вистачає якісних адвокаційних кампаній – перетворення локальних, дуже важливих дій у системні та стратегічні. А також – міцнішої та продуктивнішої згуртованості дій. Сьогодні в Україні зафіксована значна кількість правозахисних ініціатив, більшість з яких роблять направду дуже важливі речі, витрачають чимало зусиль, щоб захистити права людей. Очевидно, можна досягти ще вагоміших результатів, якщо діяти спільно, виявляючи взаємні цінності та цілі.

 

Але успіх також очевидний. Загалом, згадуючи різні проекти, чомусь найпершим спадає на думку діяльність УГСПЛ та ХПГ, а також Коаліції заради миру на Донбасі, пов’язана з документуванням подій на південному сході нашої держави від початку війни. Також у країні успішно сформована величезна всеукраїнська мережа громадських приймалень, де люди можуть насправді захистити свої права.

 

 

А ще мені дуже подобається проект, який реалізовують мої друзі з Мережі правового розвитку та платформи «Правовий простір». Зокрема, вони створили мобільний додаток для правового онлайн-консультування, який кожен може завантажити собі та в робочий час у живому режимі чат-спілкування отримувати від юриста правову консультацію. Титанічну діяльність проводять ВГО «Юридична сотня», яка зараз реалізовує низку проектів, спрямованих на захист тих, хто цього найбільше потребує, – учасників бойових дій та членів їхніх сімей.

 

Окрім того, уже кілька років у межах програми «Омбудсман+» функціонує Національний превентивний механізм, діяльність якого спрямована на одну з найзакритіших та найпроблемніших сфер суспільного життя – місця несвободи (включаючи не лише установи відбування покарань, але й будь-які місця, які люди не можуть покинути без спеціального дозволу, – СІЗО, школи-інтернати, психіатричні та геріатричні заклади, пансіонати тощо). НПМ за допомогою онсайт-моніторингу стежить за дотриманням прав людини в таких місцях. Як на мене, це один із найпотрібніших та найперспективніших правозахисних проектів в Україні на сьогодні. Водночас цей список я можу продовжувати ще дуже довго.

 

Кіно – це те, що наші люди люблять і розуміють

 

Про кіноклубний рух Docudays UA я почула від колеги-правозахисниці Ніни Хоми. Моє внутрішнє тяжіння до творчості та мистецтва сприяло тому, що я майже одразу прийняла рішення долучитися до мережі, як тільки детальніше дізналася про її діяльність. І за період роботи з проектом я познайомилася з абсолютно неординарними людьми, знайшла нових друзів та подруг, почерпнула новий досвід зі сфер, яких моя викладацька та правозахисна діяльність майже не стосується.

 

Я переконана, що ефективний правозахист безпосередньо залежить від рівня правової обізнаності. Будучи педагогом, вважаю, що обсяг засвоєння та інтеграції нових знань, а також – що значно важливіше – перебудова стійких суб’єктивних переконань та стереотипів залежать від способу донесення інформації та методик освітнього процесу. Медійні та візуальні матеріали, реалістичні картини документального кіно є засобом глибинного занурення та переосмислення. Це дає можливість залучити значну кількість людей одночасно, адже наші люди люблять кіно й розуміють його.

 

Свій перший кінопоказ я провела ще в жовтні 2015 року в Рівненському економіко-правовому ліцеї для учнів 10-го класу. Пам’ятаю, тоді ми переглядали фільм «Абетка» режисерки Мадлі Ляене. Після того ми ще провели кілька кінопоказів для цих учнів. Однак ключова проблема роботи кіноклубу в шкільному закладі – часова обмеженість тривалістю уроку (45 хв) та втома школярів, увага яких вже надто розсіяна на 7-му або 8-му уроці. Майже одночасно з початком «закритих» ліцейних кінопоказів ми спробували запустити відкритий кіноклуб на базі одного з рівненських ВНЗ. Проте діалог з адміністрацією закладу в нас так і не склався. Після того, як у березні 2016 року я вперше відвідала Docudays UA та конференцію для модераторів і модераторок кіноклубів, почала шукати альтернативні ідеї того, як активізувати та зробити трендовим наш докуклуб у Рівному. І з осені того самого року ми розпочали співпрацювати з інформаційною громадською платформою «InfoHub». Саме на їхній базі тепер і проводимо покази, поступово формуючи власну аудиторію.

 

 

Я помічаю, що людям подобаються фільми з динамічним сюжетом, у яких розкриваються актуальні для України або нашого регіону проблеми. Наприклад, чудово «зайшов» китайський фільм «Голосуйте за мене, будь ласка» Вейдзюнь Чена, а також – із нещодавніх показів – «Стираючи Девіда» (реж. Девід Бон) та фільм зі спеціальної програми для рівненського Urban Fest 2017 – «Ґабріель повідомляє з Чемпіонату світу» (реж. Ель сван Дріль). Водночас, коли ми почали обговорювати тему приватності та поваги до сімейного життя під час перегляду «Стираючи Девіда», виявилося, що знань зі змісту цього права доволі небагато. Усе сприймається швидше на рівні інтуїтивного відчуття й переважно стосовно себе самого чи самої. До того ж пересічним громадянам ще доволі важко розуміти теми недискримінації, розумного пристосування та поваги до розмаїтості в її різних проявах.

 

Маю також цікавий експериментальний досвід демонстрації документальних кінострічок із кіноклубної колекції як інструменту формальної освіти під час викладання різних курсів студентам. Ми переглядали та аналізували фільми під час різноманітних дисциплін – юридичної психології зі студентами-правниками та студентами-психологами; під час вивчення міжнародного права і, звісно ж, курсу «Права людини». Ефективність та корисність такого методу підтверджували самі студенти, які із захватом та активністю дискутували щодо тематик фільмів.

 

Я можу з упевненістю назвати два мої наразі улюблені фільми з колекції – це «Лізо, ходи додому» Оксани Бурої та «Це моя земля» Тамари Ерде. «Лізу» я вперше побачила під час Мандрівного фестивалю у Львові. І потім епізоди із фільму ще дуже довго поставали в моїй уяві в різні моменти – як на асоціативному рівні, так і цілком спонтанно. Потім ми із цим фільмом працювали під час одного з тренінгів для модераторів та модераторок кіноклубів – і знову я була вражена не менше, ніж під час першого перегляду. Навряд чи я можу назвати якусь одну причину того, чому мені так подобається цей фільм – напевно, це й майстерність зйомки, і символічність, які режисерка використала в кінострічці, і проникливий неприкрашений сюжет жорстокої дійсності, яку ми бачимо з екрана. А от щодо «Це моя земля» – то мені однозначно сподобалася багатосторонність того дослідження, яке провела режисерка, і те, як вона розкрила різні погляди зсередини на одну і ту саму гостру, глобально ризикову проблему релігійно-етнічного протистояння. А ще, музика у фільмі, здається, гіпнотизує.

 

Ми зараз активно працюємо над активізацією інформаційної сторони діяльності нашого кіноклубу, плануємо залучати волонтерів, які допомагатимуть в організації та проведенні показів, і ще хочемо проводити зустрічі «сезонно», глибоко пропрацьовуючи ту чи іншу тематику; експериментувати з методиками під час обговорення та роботи з кінострічками, пробувати нові формати.

 

Окрім того, мені пощастило бути в групі тренерів, які розробляють матеріали для навчання майбутніх «громадських радників» – активних людей із низових громад, які будуть поєднувати членів своїх спільнот та інституції, що можуть надати допомогу в тій чи іншій ситуації. До модуля про права людини, над яким зокрема працюю, я включила роботу з документальним фільмом українського режисера Андрія Роханського «Килимок», який порушує питання свободи від катувань та інших видів жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження. Сподіваюся, майбутнім учасникам буде цікавим такий формат, і фільм допоможе значно краще зрозуміти абсолютність цієї названої свободи, якою володіє людина від народження й до кінця свого життя.

 

Матеріал підготувала Тетяна Мала

Всi новини
Якщо ви бажаєте у своїй повсякденній практиці використовувати колекцію документальних фільмів Міжнародного кінофестивалю Docudays UA, запрошуємо долучитися до мережі постійно діючих кіноклубів медіа-просвіти з прав людини Docudays UA.
Створити кiноклуб
за підтримки